Сьогодні рівно дев’ять років із того моменту, як я зареєструвався на цьому форумі, останні три з яких заходив сюди вкрай рідко. Та колись jahforum був моїм рідним домом. Я знайшов тут друзів, однодумців, підтримку, теплі розмови й цілий світ, у який міг утекти від реального життя — успішного, гарного, цікавого, та все ж не мого.
І ось зараз, дев’ять років потому, я лежу в маленькому будиночку десь посеред Еквадору. По стелі повзе гекон, за вікном якийсь метелик безуспішно намагається прорватися на світло, а мені раптом спадає на думку: “А чи не зайти на форум?”. І ось я тут — у місці, яке давно вже не моє, але згадується з теплом і радістю. І чи є в цьому якийсь сакральний сенс, що саме в день, коли я колись натиснув кнопку “зареєструватися”, прийшла думка повернутись? Не знаю. Але випадковості не випадкові.
До чого я це веду? Побачивши дату, я задумався, наскільки швидко летить час. Не те щоб я цього не помічав раніше чи відкладав мрії на потім, але саме зараз це відчуття накрило особливо гостро. Здається, ніби тільки вчора я ростив свою першу растішку, задавав на форумі дурні питання й радів кожній відповіді. Пам’ятаю, як деякі бро надсилали мені сємки, хтось підганяв спори грибів — дрібні, але такі важливі знаки уваги від людей, яких я ніколи не бачив, але які стали мені близькими.
Я ростив, пестив, створював свій маленький світ, у який тікав від депресії та втоми від життя. Курив мало, бо справа була не в цьому. Мене захоплював сам процес — спостерігати, як із твоєю допомогою народжується життя. І нехай це всього лише зелений кущ, але ж живий. І в цьому був сенс.
Мій друг Сальваторе якось сказав: “Сашко, куди б ти не пішов, завжди візьмеш себе з собою”. І це так влучно, адже скільки б я не тікав від себе, своїх мрій, бажань і страху прийняти рішення, скільки б не ховався у віртуальні світи, я раз по раз повертався до запитання, яке не давало мені спокою: “Де в усьому цьому ти?”. І в небажанні зізнатися, що я живу не своє життя, я занурився в наркотики.
Ілюзія щастя, радості й всесильності. Ілюзія того, що ти щось зрозумів, знайшов відповіді й ось-ось вийдеш на правильну стежку. Але замість цього я лиш глибше падав у кролячу нору. А далі — передозування, майже смерть і раптове розуміння того, що якщо я зараз не змінюся, то другого шансу просто не буде. І я чесно відповів собі на це запитання, сказавши, де в усьому цьому я. І з цього почався шлях до справжнього мене.
Я залишив успішне життя, продав усе, що мав, закрив банківські рахунки, вийшов із бізнес-проєктів і вперше за багато років відчув себе по-справжньому щасливим. Моє життя вмістилося в рюкзак на 50 літрів, який я закинув за спину й пішов шукати себе по світу.
Я пройшов пішки від Мексики до Канади, блукав стежками Нової Зеландії, став паломником у Японії, мандруючи від храму до храму. Молився з монахами, спав на парковках біля аеропортів, ледь не загинув, зустрівши гризлі в лісах Канади, дивувався мавпам у Мексиці. Тікав від альпаки в Перу, їв невідому їжу в Чилі, після якої два дні не вилазив із туалету. Полетів в Австралію здійснити мрію дитинства, але так і не побачив жодного кенгуру. Потрапив у шторм у Німецьких Альпах, заліз на найвищу гору континентальної частини США й напився дешевого вина в Італії.
Вже майже чотири роки я чистий від будь-яких речовин і рік, як відмовився від алкоголю. Та цей допис зовсім не про це.
Я лежу зараз у будиночку посеред еквадорської глушини й думаю про те, як непомітно пролетіли ці дев’ять років. Мить — і їх немає. І так само пролетять наступні дев’ять, а за ними ще одні. Ми не встигаємо озирнутись, як життя вже десь там: у спогадах, фотографіях, у радісних і не дуже моментах. І іноді ми кажемо собі: "Як добре, що тиждень так швидко пролітає. Але ж це не тиждень пролітає — а життя". Тож, не забувайте жити. І дайте собі чесну відповідь на запитання: “Де в усьому цьому ти?”.
Вопрос
legalusa 4 026
Сьогодні рівно дев’ять років із того моменту, як я зареєструвався на цьому форумі, останні три з яких заходив сюди вкрай рідко. Та колись jahforum був моїм рідним домом. Я знайшов тут друзів, однодумців, підтримку, теплі розмови й цілий світ, у який міг утекти від реального життя — успішного, гарного, цікавого, та все ж не мого.
І ось зараз, дев’ять років потому, я лежу в маленькому будиночку десь посеред Еквадору. По стелі повзе гекон, за вікном якийсь метелик безуспішно намагається прорватися на світло, а мені раптом спадає на думку: “А чи не зайти на форум?”. І ось я тут — у місці, яке давно вже не моє, але згадується з теплом і радістю. І чи є в цьому якийсь сакральний сенс, що саме в день, коли я колись натиснув кнопку “зареєструватися”, прийшла думка повернутись? Не знаю. Але випадковості не випадкові.
До чого я це веду? Побачивши дату, я задумався, наскільки швидко летить час. Не те щоб я цього не помічав раніше чи відкладав мрії на потім, але саме зараз це відчуття накрило особливо гостро. Здається, ніби тільки вчора я ростив свою першу растішку, задавав на форумі дурні питання й радів кожній відповіді. Пам’ятаю, як деякі бро надсилали мені сємки, хтось підганяв спори грибів — дрібні, але такі важливі знаки уваги від людей, яких я ніколи не бачив, але які стали мені близькими.
Я ростив, пестив, створював свій маленький світ, у який тікав від депресії та втоми від життя. Курив мало, бо справа була не в цьому. Мене захоплював сам процес — спостерігати, як із твоєю допомогою народжується життя. І нехай це всього лише зелений кущ, але ж живий. І в цьому був сенс.
Мій друг Сальваторе якось сказав: “Сашко, куди б ти не пішов, завжди візьмеш себе з собою”. І це так влучно, адже скільки б я не тікав від себе, своїх мрій, бажань і страху прийняти рішення, скільки б не ховався у віртуальні світи, я раз по раз повертався до запитання, яке не давало мені спокою: “Де в усьому цьому ти?”. І в небажанні зізнатися, що я живу не своє життя, я занурився в наркотики.
Ілюзія щастя, радості й всесильності. Ілюзія того, що ти щось зрозумів, знайшов відповіді й ось-ось вийдеш на правильну стежку. Але замість цього я лиш глибше падав у кролячу нору. А далі — передозування, майже смерть і раптове розуміння того, що якщо я зараз не змінюся, то другого шансу просто не буде. І я чесно відповів собі на це запитання, сказавши, де в усьому цьому я. І з цього почався шлях до справжнього мене.
Я залишив успішне життя, продав усе, що мав, закрив банківські рахунки, вийшов із бізнес-проєктів і вперше за багато років відчув себе по-справжньому щасливим. Моє життя вмістилося в рюкзак на 50 літрів, який я закинув за спину й пішов шукати себе по світу.
Я пройшов пішки від Мексики до Канади, блукав стежками Нової Зеландії, став паломником у Японії, мандруючи від храму до храму. Молився з монахами, спав на парковках біля аеропортів, ледь не загинув, зустрівши гризлі в лісах Канади, дивувався мавпам у Мексиці. Тікав від альпаки в Перу, їв невідому їжу в Чилі, після якої два дні не вилазив із туалету. Полетів в Австралію здійснити мрію дитинства, але так і не побачив жодного кенгуру. Потрапив у шторм у Німецьких Альпах, заліз на найвищу гору континентальної частини США й напився дешевого вина в Італії.
Вже майже чотири роки я чистий від будь-яких речовин і рік, як відмовився від алкоголю. Та цей допис зовсім не про це.
Я лежу зараз у будиночку посеред еквадорської глушини й думаю про те, як непомітно пролетіли ці дев’ять років. Мить — і їх немає. І так само пролетять наступні дев’ять, а за ними ще одні. Ми не встигаємо озирнутись, як життя вже десь там: у спогадах, фотографіях, у радісних і не дуже моментах. І іноді ми кажемо собі: "Як добре, що тиждень так швидко пролітає. Але ж це не тиждень пролітає — а життя". Тож, не забувайте жити. І дайте собі чесну відповідь на запитання: “Де в усьому цьому ти?”.
Изменено пользователем legalusaПоделиться сообщением
Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
30 ответов на этот вопрос
Рекомендованные сообщения
Создайте аккаунт или войдите в него для комментирования
Вы должны быть пользователем, чтобы оставить комментарий
Создать аккаунт
Зарегистрируйтесь для получения аккаунта. Это просто!
Зарегистрировать аккаунтВойти
Уже зарегистрированы? Войдите здесь.
Войти сейчас